Доброго дня. Вже як років 20 маю те що опишу нижче. Також те саме має моя мама та моя 12 річна дитина. Періодичність декілька разів на день. Ідентифікувати чи пояснити то важко. Намагаюся бути максимально щиро та ясно.
Опис проблеми:
«Ти живеш у якомусь такому своєму баченні, пам’ятаєш минуле і коректуєш свою поведінку враховуючи минуле. Потім в якийсь момент ти раптом заглядаєш в себе і намагаєшся прочитати , визначити чи зрозуміти що тобою керує , твоїми діями і думками; ти намагаєшся згадати свої бачення які були в тебе та ти ними керувався ще якусь мить назад але згадати не можеш. Ізза того що ти не згадав того як тобі мислити та діяти далі , ти стаєш «пустим», ніби людиною без минулого, яка має знання , має досвід але не знає що робити зараз. Пустота в голові. Ізза пустоти страх, тому що пусто в голові, і так само пусто в справах та в діях, і звичайно пустота в житті. Чому сука така хєрня???????
То виходить так що «щось» забирає в мене ,скажімо так «звичайну течію думок» і заставляє мене думати «як повернутися назад до того часу коли я діяв по своїй волі».
Запитання психологу
Доброго вечора! Вже 4 місяць мене турбують певні страхи, а саме: я зустрічаюсь з хлопцем пів року, і надзвичайно сильно боюсь його втратити (до цього часу він зустрічався з моєю подругою 5 років, а я з іншим хлопцем 2.5 років). І останні місяці мені йдуть просто згадки про колишні стосунки, хоча я сама була ініціатором їх розірвання і ніяк не хочу в них повертатись. З хлопцем в нас зараз чудові стосунки, але от цей страх минулого, страх думок про колишніх не дає нормально просто жити, постійно оці нав'ящливі думки. Як їх позбутися і що взагалі робити в такому випадку? Дякую.
Добрий день!
Хлопець, 22 роки.
Вже близько 4 -х років відчуття наче я "виключений" з життя, не такий як інші. Часто виникають проблеми з сном, голова завжди завантажена тому тяжко взаємодіяти з людьми (як говорять, я завжди "в собі"). Та найтяжче, коли бачу або приходиться взаємодіяти з жінками (особливо недоступними для мене). Колись, в таких ситуаціях хотілось ставати кращим, робити більше (заради жінки), зараз же, це інтенсивні переживання які я сам не можу зрозуміти: я відчуваю себе нікчемою, немов провалююсь в себе, здається те, що я роблю не має жодного сенсу бо все важливе там де жінка.
4 роки тому були панічні атаки, трошки раніше - два-три тижні не вилазив з ліжка, прокидався дуже рано з такою ж втомою як і засинав (депресія?). Почалось це все на фоні взаємин з мамою.
Ще з дитинства мама часто маніпулювала почуттям провини. Коли я не виконував того, що вона казала, то відчував себе відторгнутим. Ближчі день два не знав як поводитись і що робити, мама не звертала жодної уваги. Схоже було, коли вона обманювала, чи обмежувала мене в чомусь (безпричинно). Мої крики і благання ігнорувались. Однак потім мама сама ж підходила, жаліла, була дуже турботливою. Тоді змішувались почуття, я відчував злість, образу за мамину несправедливість, однак не міг відштовхнути її і турбота й ніжність брали своє. Я пробачав. Однак, тепер розумію, що та злість (а то й ненависть) таки дрімають в мені досі, за соромом (посмішку яку я не можу стримати). З роками такі випадки тільки частішали. Я почав помічати, що мама я наче на "поводку" у мами. Коли гуляв з друзями, чи домовлялись зустрітись - все могло змінитись, коли мама вирішить щоб я робив те, що їй потрібно.
Для того, щоб позбавити маму "ричагу" впливу на мене, я почав відштовхувати її. Не приймав обіймів, відмовлявся від купівлі одягу й будь-яких подарунків. Від друзів теж відмовився. Але нічого не змінилося, я так же виконував те, що й раніше. Тільки відтоді ввесь вільний час проводив вдома.
Як тільки зміг переїхав окремо жити, шукав літературу яка б допомогла мені, останні пів року працюю з психотерапевтом, от тільки відчуття нікчемності, а інколи й завдати собі (тілесного) болю такі ж як і колись. Куди далі рухатись? І як зрозуміти свої переживання (нікчемності) поли поруч жінка?
Буду вдячний відгуку.
Привіт,мені 23роки,вже пів року як помер тато,не можу змиритися з цим,щодня згадую його страждання перед смертю,майже що ночі сниться мені,на це потрібен час?
добрий день. дівчинка 11 років- вічне невдоволення. ніхто її не любить ніхто з нею не дружить під любим предлогом щоб не піти в школу. вже незнаю що робити? постійні сварки й плачі.