Запитання психологу

Я вийша заміж вдруге. Моя повнолітня донька перестала спілкуватись зі мною. 3 роки вже. Що робити?

Доброго дня!
Написати приблизно таке:
"Я готова до розмови з тобою і я готова почути любі твої переживання. Я тебе люблю і я сумую неймовірно за тобою. Мені шкода, що ця ситуація стала між нами, але стосунки між нами, як мами і доньки сталися ще раніше і вони важливі для мене. Я відкрита до розмови і хочу, щоб наші стосунки були близькими. Якщо ти цього не хочеш, це твій вибір. Але я відкрита, знай це".

А ще звернутися до психотерапевта та попрацювати про це.

З повагою, Віта Ковальчук - психотерапевт

30.04.2021

Доброго вечора, я мама 7 річної дівчинки ,живем з чоловіком разом дитина категорично проти аби залишати її з татом, нщо в такій ситуації робити?

Доброго дня.
Вам варто звернутися до дитячого психолога для діагностики та дослідження сімейної ситуації.
Запитання для самостійного аналізу:
Чи було так завжди?
Чи погоджується залишатися з іншими членами родини чи знайомими (бабуся, тьотя, подруга мами)?
Чи спокійно переносить розставання з мамою в школі?
Що саме викликає страх при залишанні вдома з татом? Чим він небезпечний? Прислухайтеся до дитини, не поспішайте говорити: "Нічого страшного", "тож це тато, немає чого боятися" та все в такому плані.
З повагою, дитячий психотерапевт, гештальт-терапевт - Віта Ковальчук

30.04.2021

Добрый день, вопрос психотерапевту
Помогите разобраться. Мне 30 лет, переезд в другой город, начало самостоятельной жизни, хорошая работа, но не складываются отношения в коллективе, началась настоящая травля, он не умеет ничего, не знает, не может нормально общаться(диалект родной местности сильно отличался, приходилось думать, подбирая слова)и тд на протяжении полугода я превратился в загнанного зверька сидящего в кабинете и выходящего на пару минут, потом я стал наблюдать боковым зрением за людьми следить за ними ( как навязчивость)и каждый раз вздрагивать при встрече взглядом, мне кажется что все вокруг люди тоже так считают что я никто, вообщем самооценку мою затоптали, я уволился в декабре, но лечиться начал с июня 2020 еще работая в томже коллективе пол-года, диагноз невротическое тревожное расстройство. После полугода подбора лечения у психиатра, психотерапевта нейролептики 2.5 месяца потом переход на антидепрессант (паксил) не подействовали, посещал психологов, но кроме рассказов про себя ничего не работает, не верю никому, понимаю что сам не смогу выйти из этого состояния, но ни один из врачей так и не сказал какие есть варианты лечения, может какие то методы лечения этого страха, как пережить ту обиду что со мной произошло, один психолог говорит надо на них злиться, они тебе покалечили жмзнь, другой- надо простить . я не знаю что делать дальше а жить с таким тяжело в транспорте не езжу, теперь и работу потерял, на собеседовании страх и тревога, уже и не иду, вообщем в таком состоянии живу почти год, а с декабря уже дома сам без работы и только со своими мыслями. Как вылечится, я ж был нормальным Что делать Спсибо

Доброго дня.

З написаного Вами, роблю висновок, що сталася накладка кількох факторів: наслідки дистресу пов"язані з переїздом, травматична ситуація на роботі та біологічні фактори Вашого психічного розвитку. Не вистачає інформації про доступну спільноту підтримки друзів/близьких та способи самозаспокоєння. Психологів у такій ситуації може бути недостатньо, краще звернутися до психотерапевта з підготовкою у сфері клінічної психології та травми. Психотерапевт допоможе краще зрозуміти що відбувається, підбере стратегію роботи зважаючи на призначення психіатра. Якщо на сьогодні сидите вдома, налаштовуйтеся на довготривалу терапію у стабільному сетінгу. При співпраці психотерапевта та психіатра можна підібрати способи зниження рівня тривоги, покращити адаптацію у соціумі та навчитися створювати комфортніші для себе умови. У нашому центрі можна звернутися до таких фахівців: Лазаренко Ольга та Голоскокова Катерина.

З повагою ,  Магеровська Ольга - психотерапевт

30.04.2021

Добрый вечер. У меня вообще нет сил учиться, да и желания уже нет. Учусь в медицинском, решила еще с 7 класа. Хочу стать патологоанатомом. Сейчас на 4 курсе учусь. Учкба очень нравилась, мне было все интересно: строение нашего организма, как все работает, почему работает, училась с удовольствием и сама искала допольнительную информацию. Сейчас же не могу осилить и пары страниц, нет ни интереса, ни желания учить, только разджражение, потому что в матерталах информации много, но она старая и постояно преподаватели отчитывают, что вот тупицы выучить не могут. Не важно, что за предмет, постоянно говорят как важно знать и уметь спасать жизни больным и лечить их. А я не хочу ни лечить ни спасать жизни. Я просто хочу быть патологоанатомом и никак не контактировать с живыми людьми. Первые 3 курса училась с интересом и удовольствием, все было интересно(пат.физ., патан, анатомия, гистология особенно, та даже фарму учила с иньересом), а сейчас будто переклинило раздражаюсь ужасно, преподаватели относять так, будто мы обезьяны с книгами, ничего в плане знаний не дают, пациенты очень бесят (не хотят общаться, хамят, последний даже прятался в туалете от меня, а он был дан на курацию по истории болезни и тут я тоже достала по первое число, потому что я должна была что-то сделать чтобы убедить его). Единственный предмет который мне понравился за весь 4 курс это суд.мед.(преподаватели тоже не очень "милые", но сам предмет мне был очень интересен). Нет, конечно, есть и хорошие преподаватели которых интересно слушать и они хотят дать какие-то знания, но их единицы и их предмет меня не интересует. Еще очень сложно, потому что до 4 курса, я была одной из лучших и всегда все делала в срок и правильно, а сейчас даже не могу заставить себя прочитать необходимый материал. Очень хочу стать патологоанатомом, но все эти пары просто убивают меня как личность. Не могу заставить себя учиться, но при этом злюсь на себя что не учусь и каждый день плачу. Постоянные угрызения совести через это, чувствую вину перед близкими и стыд, потому не могу ничего сказать, ведь професию выбрала себе сама, когда все отговаривали от этого. Одновременно и хочу забрать документы и покончить с медициной навсегда, и не хочу ничего оставлять ведь уже 4 курс и не вижу себя ни в одной из других професий. Я не знаю, что мне делать. Как с этим справиться? Где найти силы для учебы?

Доброго дня.

З написаного Вами фокусом виділяю такі теми: криза формування професійної ідентичності, депресивні тенденції на фоні виснаження та через неможливість відповідати своїм високим очікуванням та очікуванням авторитетних фігур. Також, можливо, вигорання через високе навантаження в перші роки навчання. Цикл може виглядати отак: велике навантаження навчання, тривога, що не впораюся - ігнорування втоми та сигналів тіла - зниження можливостей засвоювати матеріал, страх, що не тим займаюся - звинувачення себе за недостатньо добрі результати, злість на себе, почуття провини - збільшення почуття провини, сором через критику викладачів та підтвердження "недостатності" своїх старань - збільшення втоми та неможливість звернутися за підтримкою до близьких через сором невідповідності їх очікувань - переживання туги та безсилля через відсутність ресурсів та бажання все покинути. І по новій: ігнорування втоми... Рекомендую звернутися до фахівців нашого центру, щоб дослідити інші аспекти Вашого стану та контексту життя для обрання вдалої стратегії виходу з даної ситуації.  Можна отримати консультацію онлайн. Також, можливо, на цьому етапі доведеться звернутися за медикаментозною підтримкою до невролога або психіатра.

З повагою, Магеровська Ольга - психотерапевт

30.04.2021

Попередня відповідь не стосується Вашого запитання, перепрошуємо за технічну помилку. Відповідь вірна та, що написана під цим запитанням.
Доброго дня.
Розповім передісторію, щоб було зрозуміло теперішню ситуацію.
Мої батьки поженились не з великої любові. Обоє працювали вчителями на мізерні зарплати. Народилась я. Мене любили більше, ніж одне одного. У мене почались проблеми зі здоров'ям, мама активно взялась лікувати, батько відсторонився. Батьки жили то в одних батьків, то в інших, то по орендованих квартирах. Врешті вирішили будувати будинок. Будували довго, так як не було за що. В результаті розлучились. Мама зайняла лідерську позицію, тато знаходив вихід в алкоголі. Після розлучення батько жив у своїх батьків, я з мамою знову орендованими будинками, доки власник не сказав звільнити приміщення, так як він хоче його продавати. Тоді згадали за закинуту будову. Швидко вийшло закінчити одну кімнату і переїхати в свій будинок. Зараз розумію, що мама не керувалась логікою, а емоціями, так як важливіше було колір стін, а не підведення води чи інші технічні питання, проте осуджувати не можу. З батьком у мене завжди були добрі відносини, не зважаючи на його стан. Мама маніпулювала, своє невдоволення переносила через мене, я часто була посередником у відносинах між ними. Пішла вчитися в університет, звідти повернулась додому(зараз розумію, що було помилкою не спробувати пожити самостійно). Пошуки роботи виявились не простими, мама завжди хотіла все вирішити за мене, домовлялась із знайомими про роботу, яка мені взагалі не подобалась. Через почуття вини, я погоджувалась, кращих варіантів не було недалеко від дому. Далі познайомилась із майбутнім чоловіком. Помирає несподівано тато. Треба вирішити питання з будовою, впорядкувати документи. Було простіше переписати все на мене, щоб нічого не ділити. Побутові конфлікти з мамою продовжувались, так як я вже не школярка, керувати мною так добре не виходило.Я спробувала знайти роботу в іншому місті, орендувати квартиру разом із дівчатами(щоб хоч якось зекономити). Мені стало легше жити морально, окремо від мами. Стосунки із хлопцем були на відстані(він ще служив за контрактом). Декілька місяців ми пожили разом, але він поїхав у відрядження на невизначений час, ми роз'їхалися. Для мами мій переїзд далеко від дому був непростим, а при поверненні знову маніпуляції, докори. Я знову почала шукати роботу. Пригнічувало й невиправдане очікування, що я маю непоганий диплом, а роботи тільки фізичні або мало оплачувані. Вирішила поїхати за кордон за програмою обміну, прожила там майже рік. Змінились уявлення про життя, але залишатися не хотілось. Хлопець прилітає, пропонує виходити заміж. Я у невизначеному стані. Повертаюсь додому, маю як фінансово себе забезпечити, почуваю незалежність від мами, хоч і живемо разом(вона приїжджає на вихідні, має іншого чоловіка). Врешті визначаюсь і виходжу заміж (вже немає стосунків на відстані, все ідеально). У чоловіка специфічна робота, він часто змінює місце знаходження, залежно від замовлень. Мені подобалось їздити з ним(за весільні гроші купили машину, весілля організовували самостійно). Змінили три міста. Карантин. Знову повернулись до мого дому(в його батьків я відмовилась жити і він не хотів). Для мами я стала практично неконтрольованою, трохи набралась сміливості. Додався новий житель будинку- мій чоловік. Хоча мама приїжджає по вихідних, але це створює і побутові незручності, і психологічні. Зараз ми чекаємо на появу дитини(нікого не повідомляли ще і не хочеться...). Чоловік має тимчасову роботу далеко.
Постало питання: як жити далі?
Розумію, що дитина не вирішить наших побутових конфліктів і емоційну обстановку. Ремонту і технічних покращень не робилось з часу заїзду. Молода сім'я має жити окремо. Юридично це повністю мій будинок, добровільно переданий. Фактично ж мама не хоче віддати право бути повноцінними господарями. В такій атмосфері не хочеться жити. Просто змиритися і йти орендувати житло? Не маємо можливості ні купити, ні збудувати найближчим часом окреме.
Дякую, що дочитали і за відповідь.

Доброго дня.

З Вашою розповіді склалося враження, що Ви розглядаєте дану ситуацію як складність у стосунках з мамою. Але для мене це виглядає трішки інакше. Не зрозуміло, яка роль Вашого чоловіка у становленні добробуту нової сім"ї та чому тільки на Вас (вагітній жінці) лежить відповідальність за житло. Тому, якщо мова йде тільки про майнові права на будинок, варто звернутися до юриста. Якщо Ваші страждання пов"язані з відсутністю підтримки найближчих людей (мами та чоловіка), тоді варто звернутися на консультацію, щоб помітити свою вразливість та наслідки дистресу, пов"язану зі зміною життєвої ситуації. Вагітність - це непростий період у житті жінки, зумовлений суттєвими змінами у її житті. Саме тоді вона потребує найбільшої турботи та опіки найдорожчих. А виглядає так, що Ви змушені все вирішувати самі. І, ніби, не помічаєте цього. Можливо, Ви зараз потребуєте іншого спілкування з мамою, а історія з будинком, скоріше спосіб до неї достукатися емоційно, пережити образу за минулі її вчинки...

З повагою, Магеровська Ольга - психотерапевт, консультант по відновленню родинних зв"язків

30.04.2021