"Аверс-прес" № 37, 11 вересня 2014. Інтерв`ю Катерини Голоскокової

Інтервю

Катерина Голоскокова: «Несправедливо вимагати від дітей мудрості, якої нема у дорослих»

Неоголошена війна на сході України «розстріляла» дитинство десятків тисяч маленьких українців, назавжди змінивши їхнє життя та світогляд. На жаль, такі зміни не зможуть позитивно вплинути на долю цих дітей, які ніколи не забудуть, як влучає снаряд у рідний дім, як свистить над головою куля, як страшно засинати у підвалі та як гірко плаче мама…

Чи зможуть нові діти війни повернутися до нормального життя, подолавши свої страхи і переживання, розмірковує медичний психолог, гештальт-терапевт Центру психології та психотерапії Катерина Голоскокова.

- Чи можна починати говорити про синдром дітей війни в умовах воєнних дій, які майже півроку ведуться на території України? Якщо так, то як він проявляється?

- Синдром дітей війни – поняття досить специфічне, яке застосовується більше на побутовому рівні. Адже коли ми кажемо слово «синдром», то розуміємо під цим певний комплекс симптомів. Тому правильніше буде говорити про дітей, які стали свідками воєнних дій або тих, які знаходяться у ситуації хронічного стресу з цього приводу. Натомість словосполучення «діти війни» більш зрозуміле у плані соціальних пільг, але не в плані психології. Щоправда, те, що сьогодні відбувається в Україні, безперечно буде мати дуже складні наслідки. Нині часто можемо чути слово «стрес», забарвлене, як правило, в негативних тонах.Фактично, стресс – це неспецифічна реакція організму на напружены або змінені умови А про травмування можна говорити тоді, коли цей специфічний спосіб організації життя зберігається досить довго , після того , як стрессові умови вже припинилися. Нерідко людина продовжує жити так, як робила це у загрозливих для себе умовах. Більше того, наслідки війни дуже складні і, як правило, відтерміновані в часі. Тому зараз психологи можуть говорити про певні гострі стресові реакції, а через півроку, якщо завершиться стресова ситуація (що також не гарантовано), будуть стикатися із результатами того, що відбулося нині. Наразі важко сказати, яким чином діти переживуть цю війну і як вона вплине на їхнє життя, адже у нас, на жаль, не проводили таких досліджень. А проте ми можемо скористатися європейськими дослідженнями, які проводилися у домах пристарілих. Саме там зараз фактично проходить Друга світова війна, оскільки люди повертаються до травм дитинства, коли доводилося ховатися в окопах і шукати, що б зїсти. А загалом, не відомо, на якому життєвому відрізку може позначитися стрес, отриманий від воєнних дій. Хоча зрештою не кожна стресова ситуація і не для кожної людини може стати травмою. Є досить багато людей, які пережили надміру складні життєві випробування, але зберегли власну цілісність і повернулися до звичного життя.

- Оскільки війна не для кожного стає психологічною травмою, то які діти перебувають у групі ризику?

- Звісно у групі ризику ті діти, які стали свідками безпосередніх воєнних дій. Але не лише вони. Якщо говорити про ситуації, які травмують психіку, то в нинішніх умовах ці травми можна поділити на три загальні типи – фізичні, травми особистості і травми соціальних відносин. Так, фізичні травми здебільшого отримали ті діти, які були в гарячих точках України. Травми особистості загалом важко встановити без діагностики, та все ж вони переважно також будуть у дітей зі сходу України. Натомість соціальні травми будуть домінувати саме у дітей відносно спокійних регіонів. Чому? Тому що в тих обставинах, у яких ми живемо, в нас передусім підвищується тривога, внаслідок чого організм переходить у стан збудження і готується до певних дій. Однак до дій ми так і не переходимо, зважаючи на те, що на наших територіях усе ж немає війни. Таким чином, піднята тривога починає перегоряти в досить специфічний стан – підвищується почуття страху, безпорадності, зашкалюють всі психосоматичні захворювання, з’являються серцеві, гіпертонічні болячки та ін. І чи не найбільше у цій ситуації страждають саме діти, адже їхні батьки – теж люди і, глибоко переживаючи усі події, вони лише підсилюють у своїх чад відчуття безпорадності. А якщо члени родини ще й притримуються різних політичних точок зору, то це фактично лінія фронту посередині сімї. Тоді дитина загалом впадає у стрес. Як не парадоксально, але малюк, який бачив якісь фізичні дії у гарячих точках, може справитися із цим краще, аніж той, який сидить дома, де тато з мамою постійно підтримують тривожний фон через свої переживання і сварки. Така дитина може досить сильно постраждати. До речі, я дуже співчуваю нашим учителям, тому що їх чекає досить непростий навчальний рік. Одним із наслідків психологічних травм, спричинених воєнними діями на сході України, буде неможливість зосередитися у дітей, які перебувають у стані хронічного стресу, а отже, страждатиме навчання.

- Що можна порадити вчителям, аби вони знали, як виходити із таких ситуацій?

- Якісь універсальні поради давати досить складно, тому що в кожної дитини будуть різні проблеми. Я вважаю, що стан, коли дитина переживає якусь стресову ситуацію і не справляється з нею, легше виявити батькам. На це вкаже принципова зміна поведінки, коли з активної і жвавої дитина стане тихенькою і апатичною, або ж навпаки. Крім цього, у травмотерапії є таке поняття, як флешбек. Ним можна охарактеризувати стан, коли дитина увесь час повертається до якихось картинок, і ці картинки майже однакові. Ті діти, які потрапили у зону воєнних дій, безперечно будуть це мати, однак таке може спостерігатися і в дітей із відносно спокійних територій. Приміром, дитина побачила страшні кадри по телевізору і тепер щоразу до цього повертається. Також на те, в якому стані знаходиться малюк, вказує його ігрова діяльність, малюнки. У старших дітей травма може проявитися відштовхуючою поведінкою. Адже сильні переживання настільки порушують цілісність дитини, що вона втрачає змогу довіряти світу, тобто починає думати, що світ – це дуже небезпечне місце, в якому нічого не можна змінити. Такій дитині нічого не потрібно і вона не хоче більше ні до кого привязуватися.

- Можливо, батькам варто приховувати від своїх дітей те, що відбувається в країні, аби не травмувати їхню психіку?

- Я вважаю, що від дітей не можна нічого приховувати, тим більше, що все і так занадто очевидно. Знаєте, у чому складність брехні? В тому, що ніхто ніколи не знає, хто коли виявиться поряд і що розповість його дитині. Саме тому завжди потрібно казати правду. Єдине, на що слід зважати, це – вік дитини. Не варто розповідати дітям більше, аніж вони запитують. Тобто якщо дитина про щось питає, їй треба відповісти, але без вдавання у дрібні деталі, переживання, аналіз політичної ситуації, тощо. Але якщо дитина не питає, не треба бігти їй на випередження. Питання про приховування інформації від своїх дітей найперше стосується сімей, члени яких пішли воювати в зону АТО. Якщо від таких дітей приховувати правду, то є великий шанс, що коли дитина дізнається про це, то сприйме приховування, як зраду зі сторони матері чи того дорослого, хто не сказав їй правди. Адже складається ситуація, коли одна близька людина невідомо куди пішла, а інша, яка залишилася поряд, зраджує і обманює. Це пережити дуже складно. Тому з дітьми треба говорити, але в певних межах відповідно до їхнього віку, розповідаючи конкретно, спокійним голосом, без істеричних ноток і по можливості не роздуваючи тему і не нагнітаючи емоційний підйом. Однак якщо дитина вже чогось злякалася, дізналася про щось негативне чи якесь лихо трапилося у сім’ї, не варто її відволікати чи наказувати заспокоїтися і про все забути. Треба спробувати порозмовляти про це з дитиною, дати їй можливість відреагувати – поплакати чи покричати. Дитина не повинна затиснути переляк всередині себе, інакше вона не зможе заспокоїтися і повернутися до цілісного стану, а ходитиме із запущеним часовим механізмом, який невідомо коли вибухне.

- Неоголошена війна на сході нашої держави призвела до того, що сучасні діти почали активно малювати танки і озброєних людей, гратися у війну, наспівувати непристойну пісеньку про Путіна… Чи повинні дорослі якось реагувати на це, аби скорегувати дитячу свідомість?

- Щодо малюнків та ігор, то я б радила батькам не зупиняти дітей у цьому, адже це – одна із захисних реакцій психіки. Якщо дитина вималюється і виграється на тему війни, їй вже не буде так страшно, її тривога стане слабшою. Тому малюнки та ігри слід підтримувати. Свого часу я навчалася у психолога, яка працювала з дітьми, що постраждали під час трагічних подій у Беслані. Вона розповідала, що її ненавиділи всі вчителі у школі, тому що вона дозволила дітям увесь час грати у танчики, в результаті чого школярі нищили увесь папір у школі. І так тривало доти, доки діти не справилися зі своїми психологічними травмами. Звісно, якщо ваша дитина малює на тему війни, було б непогано знайти час і порозмовляти з малюком про його творіння, але в жодному разі не зупиняти творчий процес. Адже з усім, що дитині довелося почути і побачити, їй потрібно справитися на своєму рівні – через малюнки або гру. А щодо непристойних пісеньок чи написів, які залишають діти, - це не психологічна проблема. Це проблема батьків, виховання, ставлення у сімї. Якщо, приміром, так написано в тата на автомобілі, то чому б дитині це не співати?

- Припустімо, ваш син почав просити придбати йому іграшковий пістолет, хоча до цього він ніколи раніше не цікавився такою іграшкою. Чи можна це розцінювати, як вплив на психіку дитини воєнних дій на сході України і чи слід задовольнити прохання сина?

- Ми нібито йдемо по шляху гуманістичного розвитку і вважається, що підтримувати такі нахили у дітей не варто, однак якщо хлопчик ніколи не хотів, а зараз просить пістолета, то що буде, якщо батьки йому не куплять цю іграшку? Нічого не трапиться. Хлопчик зробить собі пістолета з гілочок, з картону чи старого журналу. Все, із чим він може зіткнутися, - це насмішки однолітків, які вважатимуть, що це у нього – не модна штука. Я вважаю, що зараз несправедливо вимагати від дітей мудрості, якої немає у дорослих. Адже якщо дорослі не можуть домовитися і зупинити війну, то чому б дітям у це не гратися. Не можна шукати військове обмундирування родичу чи сусіду, який іде в зону АТО, але при цьому гримати на дитину через те, що вона одягнула на голову каструлю і стверджує, що це – каска. Можливо, через певний час, якщо у нас налагодиться мирне існування, можна буде забороняти дитині подібні речі, але сьогодні це нереально, тому що про війну чути звідусіль – з вуст батьків, із телевізора чи Інтернету. Діти ж лише відображають те, що відбувається із дорослими.

- Чи мають дорослі право пояснювати дитині, що війна – це погано в той час, як самі лише нею і зайняті?

- Я думаю, що якими б у кожної людини не були політичні переконання, війна для всіх сприймається, як горе. І саме на цьому слід робити акцент у розмові з дітьми. Людство завжди воювало, і в мене немає надії, що колись щось зміниться, але розуміння того, що війна – це горе, є у кожного. Тому треба пояснювати дітям, що коли є можливість уникнути війни, то бажано уникнути, якщо ж ні – тоді це не добре чи погано, це просто горе.

- Який підхід має бути до дітей біженців, які на власні очі бачили війну, чули вибухи і нині ховаються навіть від звуків грому чи петарди?

- Найперше, батьки мають постійно розмовляти про це з дитиною. Якщо дитина маленька, то на ці теми можна помалювати чи погратися, аби психічно проробити проблему. Крім цього, дитині слід дати максимальний тілесний контакт, тобто постійно її обіймати, спати разом із нею, тримати на руках або за руку, гладити по голові, оскільки це все створює відчуття безпеки. Для травмованої дитини дуже важливо ввести максимально зрозумілі правила – дитина повинна знати, де і коли вона їсть, спить, робить уроки, грається. Також важливо навчити дитину підтримувати вибіркову увагу, оскільки після психологічної травми увага розсіюється, втрачається здатність сконцентруватися на чомусь одному. Займатися підтримкою вибіркової уваги батьки можуть навіть тоді, коли ведуть дитину до школи. Можна запропонувати малюку концентрувати увагу на певних деталях. Якщо маршрут пролягає поблизу автодороги, можна рахувати з дитиною автомобілі певних кольорів чи з певними номерами. Підтримка вибіркової уваги також дуже допомагає тоді, коли дитина тривожна. До речі, цим методом раджу користуватися навіть дорослим, які відчувають сильну тривогу. Будь-яка діяльність, яка вимагає максимальної зорової концентрації – вишивання, в’язання, комп’ютерна гра чи складання пазлів – здатна знімати тривогу і оздоровлювати.

- Мабуть, чи не найскладнішим випробуванням для рідних є ситуація, коли, приміром, батько родини йде в зону АТО або ж загалом не повертається звідти живим. Як правильно пояснити це дитині?

- Якщо батько йде в зону АТО, але не братиме безпосередньої участі у бойових діях, а працюватиме, наприклад, у службі забезпечення, то можна сказати дитині, що він їде у відрядження, але якщо батько все-таки їде воювати, то потім, якщо з ним, не дай Боже, щось трапиться, буде важко пояснити це дитині, ліпше зразу сказати, що він їде захищати свою сім’ю, людей, державу. Якщо ж хтось із рідних загинув у зоні АТО, не слід приховувати це від дитини, навіть якщо вона маленька. З точки зору психології смерть батьків на війні мало чим відрізняється від смерті у мирний час від аварій чи хвороб. У своїй практиці я мала декілька випадків, коли приховування загибелі рідних «вилазило» дуже серйозними фізичними проблемами у дітей. Вони переставали говорити, у них зявлялися ознаки аутизму. Тому я б не радила приховувати такі сумні звістки, інша справа, як про це сказати. Тут найперше слід зважати на вік дитини і говорити так, щоб це було зрозуміло. Крім цього, про смерть рідних дитині варто казати тоді, коли ви самі справитеся із цим шоком і зможете присвятити час та надати підтримку малюку.

- Чи зможе час вилікувати психологічну травму війни у дітей, а чи все ж варто звернутися із цим до психолога?

- Якщо у дитини є справді тривожні сигнали, час не вилікує цю проблему, навпаки, з часом ставатиме тільки гірше. Тому треба шукати можливість і звертатися до психолога. Для початку можна звернутися за допомогою до шкільного психолога, аби він зробив діагностику. Бо, можливо, з дитиною не відбувається нічого страшного, просто мамі, яка сама знаходиться у стані підвищеної тривоги, здається, що щось негаразд. Лише за результатами діагностики буде зрозуміло, чи потрібна дитині допомога психолога. А ще не варто забувати, що поствоєнні діти найбільше страждають від того, що їхні матері стають надто суворими. Особливо, це відбувається, якщо на війні загинув батько і доводиться самотужки заробляти на хліб та не залишається ані часу, ані можливості на душевну близькість з дитиною. Навіть якщо дитина старша 8 років і начебто все розуміє, всередині у неї закрадається підозра, що це її провина, що мама перестала з нею спілкуватися чи посміхатися їй. Тому кожній мамі треба знаходити час для дітей, які нині, як ніколи раніше, потребують тепла.

Софія Стасюк