Запитання психологу

Доброго дня. Не знаю чи коректно питати про спілкування хз психологом, але не кожен психолог насправді є фахівцем, тому питання. Дитина 9 років відвідує двічі на тиждень психолога. Звернулись до психолога по питанню погіршення зору без фізіологічних причин (тобто офтальмологи не бачать причини погіршення зору і постійних зорових спазмів). В дитини також є емоційні проблеми, виявлено було, що вона лівша, хоча пише і їсть правою, що у неї нульова стресостійкість. Вони з психологом спілкуються, працюють із страхами, виконують вправи на взаємодію півкуль, на емоційну корекцію. Після кількох місяців занять по очам нічого не змінилось, по поведінці ніби краще, але дуже умовно. .. Питання у тому, що у дитини немає бажання відвідувати цього конкретного психолога, спочатку все було добре, був контакт. Але вже деякий час спостерігається регрес в їх стосунках, причому психолог ніби не помічає цього і відчутно агресує на її відмову відповідати на питання, чи виконувати завдання. А вона після кожного заняття засмучена і знервована. Я не розумію чи це нормально і чи варто нам продовжити сеанси. До відома, на батьківських зустрічах я не чую нічого нового для себе, таке враження що "товчемо воду в ступі", психолог хвалить дитину, що вона гарно виконує вправи, розказує те що мені і так відомо і про що я сама ж і розповідала раніше.. Постійно зявляється відчуття, що з нас викачують гроші або що.. Хоча вцілому він якби дотримується протоколу. Але ось як сприймати те що в дитини немає бажання спілкуватись з ним, не знаю. Підкажіть, чи варто міняти психолога в нашому випадку?

Доброго дня!

Насправді, складне питання з точки зору етичних міркувань, коментувати роботу іншого психолога я вважаю не коректною. Разом з тим, зверну Вашу увагу на наступне:

- Наявність у психолога не тільки диплома державного зразка, а сертифіката про завершення довготривалого (це важливо! не курсів та семінарів на 1-2 дня) навчання в будь-якому напрямку психотерапії (психоаналіз, гештальт-терапія, кпт та інші). Саме це дає можливість супроводжувати клієнта (і дитину, і дорослого) в процесі психотерапії (це більше 10-15 зустрічей). Все, що до цього - це можуть бути тести, арт-методики, вправи для розвитку, але не довготривалі психотерапевтичні зустрічі.
- Наявність супервізії та власної психотерапії. Обов'язково.
- Бажано додаткове навчання/спеціалізація по роботі з дітьми та підлітками.
- І вищеперерахованим варто поцікавитися у психолога.
- І варто озвучувати Ваші занепокояння та прохання озвучити погляд психолога на те, чому дитина не хоче відвідувати зустрічі.
- Варто запитати: як психолог бачить динаміку роботи та що відбувається зараз в процесі їх роботи.

Справді, в процесі роботи може бути супротив у вигляді відмови виконувати завдання та вправи. Це розгортається, обговорюється в процесі взаємодії та знаходиться потреба, яка задовільняється таким чином. Складно сказати, яка динаміка зараз у Вашої доньки та психолога в процесі. Також, важливими і є основою для змін клієнт-терапевтичні стосунки, в даному випадку дитини та психолога. Тобто їх альянс та взаєморозуміння. "Знервована та напружена" - тривожні ознаки. В любому випадку, своїй дитині варто довіряти.

Сподіваюся, що якась інформація буде корисною. З повагою, Віта Ковальчук - психолог, гештальт-терапевт.

22.03.2020

Такой вопрос.
Мне ща 24, 10 лет на игле, но вот год назад встал на ЗПТ.
Но когда я начал ходить на ЗПТ, первые 3 месяца жизнь начала ставать нормальной, не колюсь, спорт, хобби, всё хорошо, но потом бам, и я уже не могу ничего, мне не интересно стало ничего. Вот например моё увлечение с детства видео-игры, осуществил мечту свою, купил комп за 40к грн, а он уже столько месяцов стоит и прохлождается. То есть просто жить не хочется когда ничего не интересно, так же я уже забыл что такое чувство счастья и удолитворения. Сна нормального так же нету. Начал даже иногда резать себе руки лезвием и даже лицо, и только так я чувствую хоть какое-то облегшение на несколько минут, ибо мысли о смерти и порезы как-то успокаивают, кажется что там будет лучше, чем жить таким ничтожеством, но я ни как не могу собраться. Но не суть. Я даже наркотиков не хочу больше, вы понимаете наркоман который наркотиков не хочет употребить, даже к ним интерес угас, ко всему. Это мне куда обращаться? Сразу говорю там где я на ЗПТ стою, то есть в наркодиспансере, я к ним обращатся не буду, они там за людей не держут, им моя проблема будет не интересна.

Доброго дня.

Дійсно, вихід з залежності має декілька етапів, кожен з них важливий для формування особистості з новими адаптаційними способами взаємодії зі світом напротивагу колишнім.

З Вашого звернення схоже на те, що Ви перебуваєте на стадії, коли щоранку прокидається з жахом і шкодуєте, що прокинулася. Відчуття самотності. Хочеться все швидко змінити, але виходить зовсім мало, і неможливо знайти новий сенс життя. Доводиться зустрічатися з переживання жаху. Це точка перелому. На цій стадії приходить розчарування в об'єкті колишньої залежності. Це Ви написали про те, що більше і наркотиків не хочеться. Людина буквально «затоплена» переживанням страху і самотності.

Наступна стадія - це «дно», мінімум енергії. У цей час може статися вимушене «народження» нової особистості.... В такій ситуації є неможливим залишатися без підтримки.

Спочатку рекомендується відвідувати групи підтримки, наприклад, самопідтримки системи "12 кроків" Анонімних наркозалежних. У Луцьку є кілька осередків Анонімних Алкоголіків, до них часто приєднаються і наркозалежні. Адреси можна дізнатися на сайті АА. Ці групи створюють атмосферу прийняття та підтримки людей, які мають схожі складнощі. Там можна почути досвід тих, хто справився та наповнив життя новими сенсами...

Далі рекомендується звертатися до індивідуального психотерапевта для більш глибокого пропрацювання, для розвитку усвідомлення своїх переживань, потреб та поведінки, пошуку нових сенсів, розвитку навиків піклування про себе та побудови близьких стосунків. Все це сприятиме наповненню життя змістовним та комфортом.

З повагою, гештальт-терапевт Ольга Магеровська

09.03.2020

добрий день! моя дружина спілкується з моїм найкращим другом в нього є сім'я,но він зі своєю дружиною часто свариться і вже хотів розводитися.но моя дружина завжди рада щоб мій друг до нас приходив,но коли він приходить в неї очі до нього горять.я кажу її що вона в нього влюбилась.я не знаю чи вони занімалися сексом. моя дружина каже чого я йому не пишу таке враження що вона більше переживає за нього ніж за мене.вона може з ним сидіти і без мене.

Доброго дня. З листа не зрозуміло як Ви самі ставитеся до ситуації, що виникла. Схоже, що Ви розгублені та намагаєтеся зрозуміти чи є вона для Вас ризикованою.

Тому пропоную дати відповіді на такі запитання:
Ви ревнуєте свою дружину до друга чи друга до дружини?
Ви засмучені, що вона до Вас відноситься по-іншому?
Хочете такого відношення до себе з її боку?
Можливо, через їх відносини Ви помічаєте, що у стосунках Вашої парі зникла близькість?
Які почуття у Вас до дружини, а які до друга?
Що Вас найбільше лякає у розвитку даної ситуації?
Який розвиток подій Вас задовільнив?

З Вашого звернення незрозуміло чого Ви потребуєте. Будь ласка, опишіть цю ситуацію, спираючись на запитання та спробуйте задати питання яке Вас цікавить, а ми радо на нього відповімо.

З повагою, Ольга Магеровська - психолог, гештальт-терапевт

09.03.2020

Доброго дня. Мені не пощастило з зовнішністю. Як прийняти те, що я страшко і завжди буду одна. Це дуже боляче. І з кожним роком усе важче. Я не маленька наївна дівчинка і розумію,що не існує людини, які я могала б подобатись. Бо для чоловіків зовнішність на першому місці. А я навіть до симпатичної не дотягую. Мені 28. І ніколи ніхто навіть не глянув у мою сторону. Хіба що посміятись. Як з цим змиритись. Кажуть - займись чимось. Ніби, коли щось робиш, то не думаєш. Як про це можливо забути? Воно гризе мене усе життя. Останнім часом дуже сильно. Я постійно про це думаю. Плачу. Бачу інших дівчат і розумію, що без шансів. Це дуже боляче. Аж дихати важко. Хочеться кричати: "Чому так, чому я така?" Нічого не змінеш. То як змиритись? Можливо, порадите якусь книжку?

Доброго дня.

Пораджу психотерапію. З любою книжкою Ви все одно будете на одинці, а Ви ітак багато років намагаєтесь із цим справитися самотужки. І одразу виникає багато запитать: звідки Ви взнали, що Ви "страшко"?; хто Вам про це сказав перший раз?; чиїми очима Ви дивитися на себе? Це я про те, що щось у Вас в житті відбувалося, що саме таке ставлення до себе та свого тіла сформувалося та закріплюється зараз. І саме з цим можна працювати із психологом.

З повагою, Віта Ковальчук - психолог, гештальт-терапевт.

14.02.2020

Доброго дня. Давно хотіла написати. Та ніяк не складалось. Тепер вийшов дуже великий і заплутаний текст. Вибачте, але інакше ніяк не пояснити. Мені, справді дуже потрібна ваша допомога. Порадитись більш ні з ким. Хочеться зовсім розібратись, щоб нарешті вирішити цю проблему. Отож. Я вважаю одного хлопця пікапером. Хотілося б, звичайно, помилятись та в моєму випадку це нереально. Питання в іншому. Чи можу я з ним просто спілкуватись? Якщо ні, то як вчинити, бо ми живемо в одному селі..Ярлик «пікапер» я відразу на нього повісила. Бо чому комусь мені ні з того, ні з сього писати? У нього на сторінці репости з групи знайомств. Нормальні у подібних групах взагалі не сидять. А він її активний учасник. Багато коментує. Я знайшла пост, де дівчина запитувала «чи є тут нормальні». Він, звичайно, написав про себе. Та одна дівчина (яка є у нього в друзях) прокоментувала, що «він ненормальний, пише усім підряд, мабуть принцесу шукає». Після цього усі сумніви відпали. Хоч і так зрозуміло, що такій як я можуть писати тільки поприколу, через «спортивний інтерес» або від нічогоробіння. Я ж ідеальна жертва. Страшна, невпевнена в собі, одна-однісінька. За усіма правилами журналів і серіалів, мала б відразу стрибати від щастя і уявляти, що ось мій принц. Бо нарешті хтось звернув на мене увагу. Напевне, через те, що я знаю усі свої недоліки – у мене не має ілюзій. Розумію, що реальне життя не казка. Див не буває. Вважаю, що краще бути самій ніж аби з ким. Я розумію, що не можу нікому подобатись. Тим більше людині, яка (якщо судити за коментами до картинок у групі) любить ляльок з великими грудьми. Та він мені теж не подобається як чоловік. І за зовнішністю не мій тип, і за характером ми занадто різні. Чесно, мені б було соромно, якби я була з ним…Думала б, що про мене говоритимуть. Бо він «дивний». І з цього усі сміялись. Як друг – можливо. Однак, це нереально. Бо йому навряд чи можна довіряти. І не потрібна йому напевне дружба. Звичайно, це не може не засмучувати. Що я лише для кількості. Ще одна перемога у списку... Без обличчя, грудей ніякому чоловіку твоя душа не потрібна. Якщо ще й з характером не склалось… Знаю, що він з кількома спілкується. Ну, з однією точно. Це видно з коментарів під її постами-картинками у групі. Вона там, до речі, дуже популярна. Ще бачила її комент у нього на сторінці під дописом про синичок: «а чим кормити такого орла?» Вона красуня. Дуже весела. З нею можна день і ніч фліртувати. А що йому ще потрібно. Тож усе зрозуміло. Завжди відчуваю себе гіршою за інших. А коли бачу конкретних «інших», то не можливо не порівнювати. (-100) не на мою користь. Я про це ніколи не забуваю. Добре розумію, що зі мною нудно. Завжди, коли відповідала на повідомлення відчувала себе зайвою. Що заважаю йому спілкуватись з іншими. Я зовсім не така як вони. Ні зовнішності, ні почуття гумору. Про що зі мною розмовляти? Про книги чи щось таке? Думаю, такому як він то не треба. Можливо, він уже викреслив мене зі списку «жерв»? Я не вельми цінний екземпляр. Є тільки розум, а великої душі ніт! І можна сильно не напрягатись. Хоч на безриб’ї… Ті ж «принцеси» далеко, а я тут. Та я не настільки дурненька…Тепер про саму історію, яка триває 8 місяців. Він на старший на чотири роки. Його батьки вчили мене у школі. Чесно, не сильно його пам’ятаю. Знала, що він існує. Є одне шкільне фото учнів усіх класів. Типовий ботан. У нього на сторінці лише ава – обличчя в профіль з АТО. Ще його позначили на фото щедрувальників – ботан-ботан. Колись моя мама переповідала мені розповідь з бабусею. Зокрема про його маму. Що кажуть мається з ним. На моє запитання «чому» сказала що «дивний», бо «дуже розумний». Й більше нічого. Та й я не сильно розпитувала. Не люблю обговорювання і не треба воно мені тоді було. З місцевими спілкування у мене не склалось з дитинства. Тому більш запитати не має у кого. Влітку він додав мене у fb. Написав повідомлення, так ніби ми давні друзі: «Привіт, надіюсь, ти хоч месенджером користуєшся». Якби це була, зовсім чужа людина, то я – заблокувала б. Але у нас десятки спільних знайомих і навіть мама у друзях на fb (її він додав раніше). Тож, я відповіла, що це не його справа чим я користуюсь. Запитала чи йому щось потрібно або просто так пише. Думала, може його мамі, щось треба. Виявилось «просто поспілкуватись». Написала, що не бачу для цього ніяких причин, у нас не має нічого спільного, не варто витрачати час і щоб більше не турбував мене. Ніби – «добре, не буду». Через місяць я опублікувала допис про прочитані книги. Він скинув посилання на книжковий челендж. Пізніше написав «хочу запросити на каву». Я посміялася з цього. Типу, що магнітні бурі чи переплутав і не тій написав, що таке буває, коли з багатьма спілкуєшся. Через тиждень прислав лайливий жарт про козаків. Я запитала що про це думає його мама. Він - «дивують люди абсолютно позбавлені почуття гумору». Написала, що не люблю нецензурну лексику, що він отримує задоволення від того що ображає мене, що від початку уся переписка – суцільний тролінг. Він - про дітей, які «понаучувались слів тролінг, булінг…Важко збагнути, що крім тролінгу може виникнути симпатія чоловіка до жінки». (Не люблю солодкої водички у вуха. Особливо, коли воно явно бла-бла-бла піка перська штука). На що отримав маленьку «лекцію» про булінг. А ще написала – порівняно з ним, старим дідом, я справді дитина. (Потім не раз спекулювала на темі старості та старечого маразму). Через місяць – пісня «Лайливе слово» - типу «повертаючись до теми нецензурної лексики». І «просто «Тартак» люблю. Поговорили про Положинського і Бандерштат. Після «не знає чи доживе до наступного фестивалю». Я не відповіла. Через кілька тижнів надіслав жарт про вчительку укр.мови і активні дієприкметники. Посміялась, що це з його особистого досвіду (мама і старші сестри філологині. Я теж закінчила ІФтаЖ, але не філологію). Пізніше привітала з Хелоувіном. Запитала чи збирається на тролячий шабаш. Що у цих невихованих створінь не має совісті, тільки над кимось насміхатись. Побажала вдалого полювання. Подякував і написав, що то не наше свято (він за все українське). Ще написав про книжку одного колишнього атовця. Трохи про це поспілкувались. Ще про інф. війну, роспропаганду…Через кілька тижнів надіслав відео з одного концерту. Це був день ЗСУ. Тому привітала його. Написав, що вражений такою увагу. Я, що не залишив вибору і якби не відео, то не вітала. А він: «Вибір є завжди. Я не залишаю вибору тільки, коли встиг зняти трусики». Думаю, якби відразу різко відповіла, на тому б закінчилось. Але я трохи затормозила. Він прислав картинку з текстом «якщо дівчина не тільки гарна, а ще й розумна спати з нею не тільки приємно, а ще й цікаво». Написала, щоб не засмічував мій месенджер і як таке родилось той могила не виправить, не потрібно плутати мене зі своїми «феями» і ображати, що він не чоловік, а неадекватна примітивна тварина. І важко повірити, що мама вчителька. Що на дітях природа відпочиває. І в сім’ї не без..Він відповів, що у мене «скрутно з почуттям гумору. (у групі знайомств основний контент – різні картинки, меми, такі жарти теж трапляються. У дискусії про щось подібне прокоментував: «відразу видно у кого з почуттям гумору проблеми» і згадав дослідження про зв’язок гумору та інтелекту. Пізніше, раз мені написав «життя навчило, що сміятись, можна з будь чого, навіть насміхатись над своєю смертю»). Потім вибачився. Як «переможена сторона має сплатити контрибуцію (кажуть дуже історією захоплюється) запрошує на каву до Луцька. Якось не логічно? Відповіла, що не тре сто раз ходити по колу, що у нього проблеми з пам’яттю і щоб перемкнувся на інших. Одного разу запитав, чому я досі «терплю старого троля». Перевила на «чому він мене терпить». Спочатку відповів, що «цікаві дописи бувають». (Я репощу письменників, журналістів, публіцистів, книжкові спільноти, про Схід і мову. Сама пишу інколи). Згодом написав, як колись вчився на слідчого, життя…бла-бла і про «шанс поспілкуватись з розумною дівчиною». Я висміяла кожне слово. Що йому треба книги писати, бо ще той казкар. Посміялась зі слідчих, які ходять у театри і виставки. Якби його книгу придбали усі героїні та їх родичі – вона б стала безцелером. Ще з його геніальності, що мабуть і медалька у школі була. Назвала його повідомлення зразковим шкільним твором. Запитала чи одну й ту ж казку усім розповідає чи це від виду «жертви» залежить. Чи знають його подружки, що він їх дурними вважає. І ще багато-багато усього «хорошого». Відповів, що вражений моїм романом і назвав мене королевою тролінгу. Потім ми спілкувались не часто так про якусь книжку. Що він прочитав, що рекомендує, помилки у книжках, і т.п. Про мене він ще писав, що гіперболізую. Що він жартома, а я – всерйоз. Що постійно чіпляюсь до його слів, «все сказане буде використане проти вас». Мої слова називав «їдкими підколками». Що у мене «підвищене емоційно-суб'єктивне сприймання дійсності на ґрунті латентного егоцентризму!». Бо звертаю увагу на дрібниці, на які не варто витрачати час. Що «скрізь шукають підступ і придираються до слів». Посміявся з моїх слів про «прихильниць»: «розчарую - практично всі мої фейсбучні друзі - то моя отара, а я виступаю фейсбучним чабаном.. бла-бла- бла..-коли хоч трохи щось до овець дійде, то вже праця чабана не марна!». Відповіла, що мені байдуже, яка там в нього отара. Мені не потрібен чабан ні мудрий, ні дурний. Що ніколи не буду його здобиччю чи овечкою. Ще багато інших «хороших» епітетів і побажала хай щастить. Написав «мені завжди щастить, поки живий». Після цього ми уже кілька тижнів не спілкуємось. Він мене як завжди лайкає, пише розумні коменти. Я його ніколи не лайкала і рідко відповідала не коментарі. Тож йому до мене байдуже. І ніяка дружба йому не потрібна? Просто, не знав як від мене позбавитись? Чому я з ним переписувалась: 1) Через самотність. Не має друзів; 2) Усі кажуть, що я занадто погано думаю про людей, перебільшую, то можливо я марно «наїжджаю» на людину? 3) Бо дуже розумний. І у нас таки є спільні інтереси: книга, мова, Україна. Наші дописи дуже схожі. Ті дівчата таке не постять. І лайкаю тільки, якщо це смішка картинка. У більшості його пости вподобує лише сестра чи якийсь друг. 4) Просто можливість писати. Трохи егоїстично, але часто розумію, що мене цікавить не так він (думаю, якби був хтось інший нічого б не змінилось), як сам текст. Точніше, процес його придумування… Мої страхи: 1) боюсь, що про це усі дізнаються. Будуть пліткувати, сміятись. Таке ж буває, правда, що людина усім розповідає? А поїхати, кудись я не можу через хворобу (про, яку багато хто не знає. Він, мабуть, теж). Тоді буде дуже соромно, навіть ходити по вулиці…Хоч у переписці нічого такого не має. Просто сам факт. Найбільше соромно за вибачення. Є в мене така звичка – завжди вибачатись. Совість мучить, думаю, що про мене скажуть інші, хочеться виправити враження. Вибачусь, а потім шкодую. Виходить брєд, з якого можна посміятись. Якби ця людина жила за тисячі кілометрів від мене. То я б так сильно цим не переймалась. Вела б себе інакше. Навіть, якщо б у кінці він образив мене, це не так страшно. Будь-коли можна було б заблокувати, видалити і забути. А в цьому випадку, коли ми живемо на одній вулиці, це ніц не поможе. Бо переписка у нього ж збережеться. 2) Рано чи пізно ми обов’язково зустрінемось в реальності. У магазині, на вулиці. І це жахливо. Мені буде страшно і соромно. Запитання: 1) якщо він таки пікапер і я про це знаю, а він знаю, що я знаю. Якщо у нього не має до мене ніякого навіть «спортивного» інтересу. Ми можемо інколи спілкуватись? Інші з ним спілкуються і нічого. Я навіть не про подружок, а про односельчан. 2) Обов’язково буде поганий кінець і боляче? 3) Якщо колись усі про це дізнаються, то що мені робити? 4) То я таки дурненька овечка, що потрапила на гачок чи ні? Узагалі, як найкраще діяти у цій ситуації?

Доброго дня.

З Вашого допису видно, що Ви почуваєтеся досить самотньо. Ваша велика внутрішня робота над собою справляє велике враження. Ви задаєте багато питань і намагаєтесь надати собі відповіді на самоті. Кожна людина потребує близькості, підтримки і мати можливість розділити свої переживання. Ми радимо звернутись до спеціалістів нашого центру.

З повагою, Марина Савчук - психолог, гештальт-терапевт.

14.02.2020