Запитання психологу

Доброго дня. Мене звати Роман, мені 24,по житті завжди був веселим, юмористичним, завжди ставився до всіх з повагою, в минулому спортсмен, військовий, учасник бойових дій, пам'ятаю, що будь яка моя маленька перемога, якась деталь в житті мене дуже радувала та додавала мені енергії, впевненості, я був продуктивним, але по-моєму в мене критична ситуація. Ситуація чи проблема в мене така, що я довгий час знаходжуся в такому стані, що мене взагалі вже нічого в цьому житті не радує, відчуття ніби, я все попробував, все знаю і на цьому все. Я відчуваю, що в мене суцільна пустота. Мене постійно тривожать, багато думок, з якими я борюся майже кожного дня, про минуле, про майбутнє, а чому так, а не так, як буде дальше, я невдаха, я нікого не люблю, і нічого мені не потрібно, немає впевненості, ховаюся від людей, від друзів інколи, та зустрічів, інколи відчуття, що я взагалі з іншої планети,в мене пропала любов до всього, і любов та повага до себе самого,я часто борюся сам з собою зі своїми думками, але це тим часово, проходить короткий час і все вертається знову і знову відчуваю,що живу в ілюзіях, часто себе накручуб, і чесно сказати мені важко пояснити свій стан, ніби я взагалі відійшов від цього життя і живу десь там сам з собою, в мене часто бувають ностальгії за минулим, за тим, що більше не буде, ніби застряг в минулому, живу минулим, ніякої продуктивності, лише деградація. І я не можу згадати всього, що мене турбує, щоб зараз це в сказати.
Всё почалось з того, що в 2014 році, я пішов в службу Збройних Сил України і до того часу, я жив так сказати повноцінним життям, в мене була дівчина, багато знайомих та друзів, мені здається, що саме з того моменту, я почав це все відчувати тому, що до армії, я такого не відчував,я не люблю шукати в комусь проблему і когось винити, я завжди впершу чергу виню себе. Я така людина, що дуже вірив людям яким не потріьно було вірити, я любив тих кого не потріьно було любити, я віддавав себе ти людям кому не потріьно було себе віддавати. В мене була дівчина, я її дуже любив, я пішов в армію заради неї, щоб їй доказати, що вона може мною гордитися, а її ставлення до мене було таке, що вона принижувпла мою самооцінка, мою певненість і т. Д, вона мені зраджувала коли я був у відрядженнях, в мене були "друзі" яким я довіряв, а вони зраджували мені, я не знаю, я не хочу звинувачувати в моєму теперішньому стані когось з них але таким себе відчувати, я почав після вот таких ситуацій, напевно це дуже мене ранило,я самостійно почав читати та вивчати психологію, місцями и Мені легшало, я відчував себе повноцінно але це було не деякий час, з якимись думками, я боровся самостійно, а були такі, що тимчасово вони зникали але появлялись сильнішими і я не можу їх подолати і цей такий стан ніби посилюється кожного разу. Я дуже коряво написав, просто думки всі перемішуються.
Я в котрий раз намагаюсь піти до психолога але я навіть не впевнений, що можу подзвонити і домовитись про зустріч, і часто бувають ситуації, що потріьно з кимось зустрітись і я ніби заставляю себе це зробити але впевненості ноль.
Я дуже змучився!

Доброго дня, Романе.

Читаючи Ваш лист, у мене склалося враження, що Ваше життя суб’єктивно розділилося на «до» та «після». Точкою цього розподілу, наскільки я зрозуміла, є 2014 рік зі вступом до Збройних Сил України. Можливо, те, що сталося в той період, було досить травматичним для Вас. І це можна зрозуміти, оскільки одночасно відбулося багато труднощів та змін (участь у бойових діях, зрада дівчини, втрата друзів та інше). Думаю, це дуже вплинуло на Вас, і я щиро Вам співчуваю у тому, як склалася Ваша життєва ситуація.

Стан, який Ви описуєте, дуже схожий на депресивний стан, що міг виникнути на фоні всіх цих змін:
- Коли нічого більше не радує з того, що радувало раніше;
- Песимістичний погляд на теперішнє, майбутнє, а також на себе;
- Самозвинувачення та відсторонення від інших контактів;
- Тривожні думки.

Бажання «боротися» зі своїми думками зрозуміле, але, на жаль, дійсно може бути неефективним чи мати короткочасний ефект полегшення. Тому що натомість такий спосіб не дозволяє більше розібратися в собі та не вирішує саму проблему, а тільки «придушує» її.

Я все ж рекомендую звернутися до психолога за допомогою. Важливо, щоб Ви не залишалися наодинці у такому стані і змогли обговорити свої думки, почуття. А також спільно зі спеціалістом знайти інші конструктивні способи впоратися з критичною ситуацією. Обрати спеціаліста Ви можете на нашому сайті у рубриці «Склад ГО».

З повагою, Катерина Меркулова – психолог, гештальт-консультант.

30.03.2020

Доброго дня. Не знаю чи коректно питати про спілкування хз психологом, але не кожен психолог насправді є фахівцем, тому питання. Дитина 9 років відвідує двічі на тиждень психолога. Звернулись до психолога по питанню погіршення зору без фізіологічних причин (тобто офтальмологи не бачать причини погіршення зору і постійних зорових спазмів). В дитини також є емоційні проблеми, виявлено було, що вона лівша, хоча пише і їсть правою, що у неї нульова стресостійкість. Вони з психологом спілкуються, працюють із страхами, виконують вправи на взаємодію півкуль, на емоційну корекцію. Після кількох місяців занять по очам нічого не змінилось, по поведінці ніби краще, але дуже умовно. .. Питання у тому, що у дитини немає бажання відвідувати цього конкретного психолога, спочатку все було добре, був контакт. Але вже деякий час спостерігається регрес в їх стосунках, причому психолог ніби не помічає цього і відчутно агресує на її відмову відповідати на питання, чи виконувати завдання. А вона після кожного заняття засмучена і знервована. Я не розумію чи це нормально і чи варто нам продовжити сеанси. До відома, на батьківських зустрічах я не чую нічого нового для себе, таке враження що "товчемо воду в ступі", психолог хвалить дитину, що вона гарно виконує вправи, розказує те що мені і так відомо і про що я сама ж і розповідала раніше.. Постійно зявляється відчуття, що з нас викачують гроші або що.. Хоча вцілому він якби дотримується протоколу. Але ось як сприймати те що в дитини немає бажання спілкуватись з ним, не знаю. Підкажіть, чи варто міняти психолога в нашому випадку?

Доброго дня!

Насправді, складне питання з точки зору етичних міркувань, коментувати роботу іншого психолога я вважаю не коректною. Разом з тим, зверну Вашу увагу на наступне:

- Наявність у психолога не тільки диплома державного зразка, а сертифіката про завершення довготривалого (це важливо! не курсів та семінарів на 1-2 дня) навчання в будь-якому напрямку психотерапії (психоаналіз, гештальт-терапія, кпт та інші). Саме це дає можливість супроводжувати клієнта (і дитину, і дорослого) в процесі психотерапії (це більше 10-15 зустрічей). Все, що до цього - це можуть бути тести, арт-методики, вправи для розвитку, але не довготривалі психотерапевтичні зустрічі.
- Наявність супервізії та власної психотерапії. Обов'язково.
- Бажано додаткове навчання/спеціалізація по роботі з дітьми та підлітками.
- І вищеперерахованим варто поцікавитися у психолога.
- І варто озвучувати Ваші занепокояння та прохання озвучити погляд психолога на те, чому дитина не хоче відвідувати зустрічі.
- Варто запитати: як психолог бачить динаміку роботи та що відбувається зараз в процесі їх роботи.

Справді, в процесі роботи може бути супротив у вигляді відмови виконувати завдання та вправи. Це розгортається, обговорюється в процесі взаємодії та знаходиться потреба, яка задовільняється таким чином. Складно сказати, яка динаміка зараз у Вашої доньки та психолога в процесі. Також, важливими і є основою для змін клієнт-терапевтичні стосунки, в даному випадку дитини та психолога. Тобто їх альянс та взаєморозуміння. "Знервована та напружена" - тривожні ознаки. В любому випадку, своїй дитині варто довіряти.

Сподіваюся, що якась інформація буде корисною. З повагою, Віта Ковальчук - психолог, гештальт-терапевт.

22.03.2020

Такой вопрос.
Мне ща 24, 10 лет на игле, но вот год назад встал на ЗПТ.
Но когда я начал ходить на ЗПТ, первые 3 месяца жизнь начала ставать нормальной, не колюсь, спорт, хобби, всё хорошо, но потом бам, и я уже не могу ничего, мне не интересно стало ничего. Вот например моё увлечение с детства видео-игры, осуществил мечту свою, купил комп за 40к грн, а он уже столько месяцов стоит и прохлождается. То есть просто жить не хочется когда ничего не интересно, так же я уже забыл что такое чувство счастья и удолитворения. Сна нормального так же нету. Начал даже иногда резать себе руки лезвием и даже лицо, и только так я чувствую хоть какое-то облегшение на несколько минут, ибо мысли о смерти и порезы как-то успокаивают, кажется что там будет лучше, чем жить таким ничтожеством, но я ни как не могу собраться. Но не суть. Я даже наркотиков не хочу больше, вы понимаете наркоман который наркотиков не хочет употребить, даже к ним интерес угас, ко всему. Это мне куда обращаться? Сразу говорю там где я на ЗПТ стою, то есть в наркодиспансере, я к ним обращатся не буду, они там за людей не держут, им моя проблема будет не интересна.

Доброго дня.

Дійсно, вихід з залежності має декілька етапів, кожен з них важливий для формування особистості з новими адаптаційними способами взаємодії зі світом напротивагу колишнім.

З Вашого звернення схоже на те, що Ви перебуваєте на стадії, коли щоранку прокидається з жахом і шкодуєте, що прокинулася. Відчуття самотності. Хочеться все швидко змінити, але виходить зовсім мало, і неможливо знайти новий сенс життя. Доводиться зустрічатися з переживання жаху. Це точка перелому. На цій стадії приходить розчарування в об'єкті колишньої залежності. Це Ви написали про те, що більше і наркотиків не хочеться. Людина буквально «затоплена» переживанням страху і самотності.

Наступна стадія - це «дно», мінімум енергії. У цей час може статися вимушене «народження» нової особистості.... В такій ситуації є неможливим залишатися без підтримки.

Спочатку рекомендується відвідувати групи підтримки, наприклад, самопідтримки системи "12 кроків" Анонімних наркозалежних. У Луцьку є кілька осередків Анонімних Алкоголіків, до них часто приєднаються і наркозалежні. Адреси можна дізнатися на сайті АА. Ці групи створюють атмосферу прийняття та підтримки людей, які мають схожі складнощі. Там можна почути досвід тих, хто справився та наповнив життя новими сенсами...

Далі рекомендується звертатися до індивідуального психотерапевта для більш глибокого пропрацювання, для розвитку усвідомлення своїх переживань, потреб та поведінки, пошуку нових сенсів, розвитку навиків піклування про себе та побудови близьких стосунків. Все це сприятиме наповненню життя змістовним та комфортом.

З повагою, гештальт-терапевт Ольга Магеровська

09.03.2020

добрий день! моя дружина спілкується з моїм найкращим другом в нього є сім'я,но він зі своєю дружиною часто свариться і вже хотів розводитися.но моя дружина завжди рада щоб мій друг до нас приходив,но коли він приходить в неї очі до нього горять.я кажу її що вона в нього влюбилась.я не знаю чи вони занімалися сексом. моя дружина каже чого я йому не пишу таке враження що вона більше переживає за нього ніж за мене.вона може з ним сидіти і без мене.

Доброго дня. З листа не зрозуміло як Ви самі ставитеся до ситуації, що виникла. Схоже, що Ви розгублені та намагаєтеся зрозуміти чи є вона для Вас ризикованою.

Тому пропоную дати відповіді на такі запитання:
Ви ревнуєте свою дружину до друга чи друга до дружини?
Ви засмучені, що вона до Вас відноситься по-іншому?
Хочете такого відношення до себе з її боку?
Можливо, через їх відносини Ви помічаєте, що у стосунках Вашої парі зникла близькість?
Які почуття у Вас до дружини, а які до друга?
Що Вас найбільше лякає у розвитку даної ситуації?
Який розвиток подій Вас задовільнив?

З Вашого звернення незрозуміло чого Ви потребуєте. Будь ласка, опишіть цю ситуацію, спираючись на запитання та спробуйте задати питання яке Вас цікавить, а ми радо на нього відповімо.

З повагою, Ольга Магеровська - психолог, гештальт-терапевт

09.03.2020

Доброго дня. Мені не пощастило з зовнішністю. Як прийняти те, що я страшко і завжди буду одна. Це дуже боляче. І з кожним роком усе важче. Я не маленька наївна дівчинка і розумію,що не існує людини, які я могала б подобатись. Бо для чоловіків зовнішність на першому місці. А я навіть до симпатичної не дотягую. Мені 28. І ніколи ніхто навіть не глянув у мою сторону. Хіба що посміятись. Як з цим змиритись. Кажуть - займись чимось. Ніби, коли щось робиш, то не думаєш. Як про це можливо забути? Воно гризе мене усе життя. Останнім часом дуже сильно. Я постійно про це думаю. Плачу. Бачу інших дівчат і розумію, що без шансів. Це дуже боляче. Аж дихати важко. Хочеться кричати: "Чому так, чому я така?" Нічого не змінеш. То як змиритись? Можливо, порадите якусь книжку?

Доброго дня.

Пораджу психотерапію. З любою книжкою Ви все одно будете на одинці, а Ви ітак багато років намагаєтесь із цим справитися самотужки. І одразу виникає багато запитать: звідки Ви взнали, що Ви "страшко"?; хто Вам про це сказав перший раз?; чиїми очима Ви дивитися на себе? Це я про те, що щось у Вас в житті відбувалося, що саме таке ставлення до себе та свого тіла сформувалося та закріплюється зараз. І саме з цим можна працювати із психологом.

З повагою, Віта Ковальчук - психолог, гештальт-терапевт.

14.02.2020