Доброго дня ! В мене проблема я невпевнена в собі.Напевно соціофоб,буває коли йду по місту сама і зустрічаю компанію людей, в основному чоловіків, в мене пришвидшується серцебиття, тремтять руки, починаю червоніти, мене кидає в жар, можу моментально спітніти і неможу дивитись їм в очі. Червонію я у багатьох ситуаціях і це мені не дає повноцінно жити, я соромлюсь говорити в компанії, навіть на вулиці коли звертають на мене увагу, я можу залитись краскою. Із зовнішністю у мене все дуже добре. Ще коли хвилююсь сильно пітнію. Хочу піти на курси по водінню, і зразу починаю собі уявляти як я щось не так зроблю, чи хто зі знайомих побачить мене за кермом я почну сильно червоніти і пітніти, і через ці страхи я відкладаю відвідування цих курсів. Допоможіть мені будь-ласка це подолати, воно реально отравляє мені життя. Хоч я це старанно приховую. але так більше не хочу щоб тривало.
Запитання психологу
Доброго дня. Мені 54 роки. Років з 7 назад я помітив, що іноді боюсь взяти до рук ніж щоб не заподіяти комусь з рідних шкоди. Іноді проскакували думки про самогубство. Останніх два тижні вони мене дуже тривожать.
Добрий день! У мого сина ( 3,4 роки) розлад аутичного спектру. У нас велика проблема з харчуванням. Він їсть обмежений список продуктів. Це фрукти ( майже всі) , моркву і огірок в сирому вигляді. Хлібобулочні вироби , особливо хліб. Може з'їсти сирники, налісніки.Ні каш, ні супів. Був період, коли він їв каші( 3 види). Міг з'їсти борщ ( через блендер). Скажіть будь-ласка, чи можете ви допомогти нам в цій ситуації?
Добрий вечір. Допоможіть будь ласка. Зіткнулася з такою проблемою. До п'ятого класу син навчався в одній школі, а на п'ятий клас перейшов в іншу. Дитина не може звикнути, він не хоче ходити в школу. Як мені як мамі, допомогти дитині адаптуватися на новому місці ?
Мені майже 30. Молодість закінчилась. Життя проходить повз. Між мною і світом прірва, яка усе збільшується. У мене ніколи не було хлопця. Я ніколи нікому не подобалась. Якщо хтось звертав увагу, то щоб сказати яка я «стрьомна». З іншими дівчатами я відчувала себе зайвою. Як типова «страшна подружка» з анекдотів та фільмів. Я знаю, це правда. Адже люди не будуть просто так постійно тебе називати. Бачу я цю «красу» і в дзеркалі. Ще завжди жахливі фото. Й сам факт, що я за все життя не подобалась жодному хлопцю говорить сам за себе. Я дуже сором’язлива, наївна, нудна. У мене не має, ні досвіду, ні спогадів. Нічого. Сприймаю усе занадто серйозно і болісно. Не розумію жартів. Кажуть, не має почуття гумору. Усім потрібні красуні, з якими легко і весело. А не такі ненормальні уродіни. Тим більше не «старі діви». У 30 років навіть не цілуватись – це дуже-дуже ненормально! Тільки через це від тебе будуть чимдуж тікати. Насміхатись. Я цього боюся. Щоб не було як у серіалах, просто по-приколу… А два роки тому усі мрії, сподівання розлетілись вщент на друзки. Я й уявити не могла, що зі мною колись таке станеться. До цього ніколи не чула прло епілепсію. Тепер я хвора. НАЗАВЖДИ. Є минуле. Без майбутнього. Лише «ніколи», «не можна», «якби». Два роки тому моє життя зупинилось. Зараз увесь мій світ - будинок, подвір’я і сад. Ще можна походити сільською вулицею. Усе. Я – невиїзна. Приступи стаються в автобусах. Я стала ще страшнішою. Через хворобу під очима «ями» і «мішки». Пульсують судини. Зморшки. Дуже багато прищів. Випадає волосся. Є сиве. Усе сильніше викривлюється хребет. Випирає грудна клітка. Уже не можу одягти речі що прилягають. Мені гидко дивитись на себе. Знаю, що таких як я часто називають ображають, називають психами, сахаються. Тепер у мене жодних шансів на стосунки. Нікому не треба така хвора. Може це й добре. Жахливо, якби приступ стався підчас поцілунку чи сексу. Для чоловіків це дуже важливо. А я тепер нічого не можу. Я це все розумію. Просто не можу прийняти, що до кінця життя буду самотня. Ніколи не дізнаюся як це коли тебе люблять. Це так боляче й страшно. Що мені робити?